Історія села

З давнини  до сьогодення

Мабуть кожна людина у світі вважає, що її село, де вона народилася, є найкращим куточком на землі. Та це зрозуміло. Адже це місце єдине , неповторне і найгарніше: воно збагатило її своєю красою, знаннями, любов’ю, подарувало хороших друзів.

Тому кожна людина повинна знати, де вона народилася.

А тепер зайдемо в наше село, та подивімося його з близька…

На світі немає такого охайного та красивого села, як Поточище.

Село знаходиться на правому березі Дністра, за 10 км від районного центру. Населення — 2241 чоловік.

За радянської влади в селі був колгосп ім.Пархоменка, основний виробничий напрям якого — рільництво. Господарство мало понад 2430 га землі.

У Поточищі є середня школа, храм Божий, клуб, бібліотека.

На території села виявлено поселення трипільської культури, кілька пам'яток доби бронзи та поселення перших століть нової ери.

Про походження назви теперішнього села Поточище  одна версія говорить, що це назва від прізвища колишнього польського шляхтича Потоцького, який, будучи великим грішником, за покуту вибудував у Городенці церкву і костел, і що він був колись власником поточищанського двору. Друга версія -  від порізаного вздовж і впоперек потоками терену. Старі люди називали село Поточещі. Бо й справді, через село протікає річка, звана людьми потоком. Цей потік витікає з джерела Голови і розливається у своєму нижньому запливі дрібнішими джерельцями: Віконце, Керничка,  коло ґуральні, Жолобок великий, Жолобок малий, Мальованка, Гордашевакерничка і Грабівці.

Старожили оповідають, що спершу село не називалось Поточище і не стояло на цьому місці. Воно було колись аж біля Великого Перевозу, на правому березі Дністра. Тут був одинокий добротний битий шлях, який здавна сполучав у цьому місці Покуття з Поділлям. Що саме на цьому місці стояло колись село, свідчать різні знахідки, в тому числі в виді череп'яного посуду, людських черепів, костей, різних домашніх предметів.

Це маленьке сільце на самому роздоріжжі з невідомих причин (може через часті ворожі напади) пересувалося від того Великого Перевозу вгору до потоку, що й тепер перепливає вздовж села і впадає до Дністра саме біля броду. Згодом, село посувалося все вище і вище вздовж потоку аж на П'ятниченські поля.

Як захочете побачити село Поточище і його околиці - завітайте  навесні, коли горбисті левади розносять п'янкий, цілющий запах  -  трунок трав та квітів, коли село потопає в розкішному вбранні ароматних акацій та розложистих косах верболозу. Вийдіть на Товтри. Звідти видно цілу околицю, як на долоні. Бачите? Перед вами Поточище!

Он там, за селом темніє старий ліс Чагор, а ось лісовий клин — скалиста Хрипова, що понад Громовий міст і Луги. Там перешіптуються поміж собою кущі ліщини та шипшини:  «А я ж таки краща!».

А яких тільки урочищ  нема! Комусь чужому ці назви нічого не говорять, а для односельців вони дорогі, в них своя історія, своя глибинність душі. У кожної з них – своя легенда.

Є в селі поле, до якого і понині ступати страшно, Трясовицею зветься. Розказують старожили, що в давнину жив в селі якийсь поточищанський багач. Мав при своєму хазяйстві всяку живність: коні, худобу, вівці. Звичайно, і поля було вдосталь, і всякого реманенту: кирати, сівалки, млин, борони, рала, косарки ... Щоб усьому дати лад  - наймитували люди в нього. Та скупуватий був панич і жаднючий. Своїх трударів сировим борщем годував. Дуже наглядав за своїми наймитами, щоб не сіли перепочити, тому завжди ходив з ними на працю.  Отож, орав цей скупар свою ниву волами саме на Великдень. Не вплинули на нього вмовляння людей, що то гріх великий. І в якусь хвилину, як задзвонили церковні дзвони, пішла луна полями - люди хрестяться, сльозами умиваються, б'ють поклони сердешні, а уста шепчуть: «Господи, прости, Господи,   прости…» А розжарілий від роботи багач волів поганяє: «Гой-я , гой-я!!!».  Тут раптом земля в тому місці на оранці затряслася, і багач-скупар провалився разом з волами в цю підмоклу Трясовицю. Люди отетеріли на місці. Як був багач - так і зник, ніби й не було.

І тепер на тому місці дзюркотить струмок, ростуть розлогі верби, та ніхто не п'є води - люди бояться прокляття.

Сумна ця історія, але повчальна. Недаремно народна мудрість каже: «Шість днів працюй, хліб заробляй, а сьомий день Богові віддай!».

Минулося ... Живе нині село буднями й святами. Великодними празниками розноситься дух запашної паски, розливається аж поза смерекові пагорби, січневими днями Різдвяна коляда, грають музики на пишних весіллях, народжуються діти - майбутнє України.

Ось на самому краю села, при городенківській дорозі великий фільварок князя Любомирського. Трохи нижче головний міст  у селі на потоці. На цьому мості під вечір, в робочі дні спиняється наша пісня, що голосами мішаного хору жінок і чоловіків несеться від ранньої весни до пізньої осені. А ось і головна вулиця села. Майже біля кожної в їздової брами підмурована і старанно вимащена глиною присьба. На цих при вуличних присьбах присідають у святочні  погідні і теплі дні ґазди і ґаздині, для балачки з сусідами і зустрічними знайомими. Ось ми вже в центрі села.

Тут ми бачимо поряд із ґрунтом  Івана Волощука мурований під бляхою будинок читальні Просвіти. В  якому працювало протиалкогольне товариство «Відродження», аматорський гурток, Товариство Сільський Господар, бібліотека та духова оркестра. Позаду велика театральна зала зі сценою. Тут відбувалися зібрання, концерти. Довголітнім головою читальні Просвіти в Поточищі був свідомий, розумний і дуже тактовний господар Василь Ємчук. Після нього головою читальні був інтелігентний, молодий господар Томко Волощук.